КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ «ВЛАДА»

Проблема єдиного розуміння категорії «влада» (особливо в юриспруденції) є на сьогоднішній день однією з першочергових, до розв’язання якої спрямовуються зусилля багатьох науковців-правознавців, оскільки різне розуміння цього явища стримує розвиток юридичної науки у сфері публічного права, що призводить до тих негативних наслідків у законодавстві України та практиці державного будівництва, які ми всі сьогодні спостерігаємо. Намагання вчених-юристів знайти «спільну мову» підтверджується величезною кількістю статей, монографій, дисертацій тощо на окреслену тематику.

Главою нашої держави проголошено курс на проведення в Україні конституційної реформи. Аналізуючи Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України – наш стратегічний вибір» [1], можна зробити висновок, що змістом такого стратегічного вибору стосовно конституційної реформи є «зміна філософії влади» в усіх її проявах та аспектах: реалізація публічної влади на державному та місцевому рівнях, децентралізація влади, розподіл повноважень як між гілками влади, так і між різними органами в межах кожної з гілок влади, створення нових та посилення і гарантування реалізації вже існуючих механізмів участі громадян у реалізації публічної влади, забезпечення принципу народовладдя, в тому числі заохочення прямого народовладдя, запровадження механізмів відкликання представників влади у разі їх неспроможності здійснювати свої повноваження тощо. На думку О. Святоцького «саме кризові явища у владі, хаос і безлад у ній зумовлюють намагання вдосконалити чинну Конституцію України шляхом внесення до неї нових змін та доповнень або навіть прийняття нової Конституції. Безперечно, ключове і визначальне запитання у цьому процесі – як ефективно облаштувати владу в Україні?» [2, с. 15].

Таким чином, термін «влада» є наріжним каменем всієї конституційної реформи. Від правильного розуміння цієї категорії, зокрема їїюридичного наповнення, залежить чіткість юридичних формулювань багатьох положень Основного Закону держави та зміст всієї концепції суспільно-політичної моделі України, яка повинна бути вироблена в процесі цієї реформи.

В той же час, можна навести безліч висловлювань провідних учених-правознавців на кшталт того, що «категорія «влада» є такою, що найчастіше цікавить дослідників і практиків, проте ця обставина не зробила її більш зрозумілою і розкритою» [2, с. 46], «питання про владу залишається одним із найактуальніших і затребуваних як у суспільній науці, так і практиці» [2, с. 17] тощо.

Виходячи з наведеного, метою та завданням цієї статті є виявлення основних проблем юриспруденції у з’ясуванні юридичної природи терміну «влада» та напрацювання наукових підходів до розуміння цієї конституційно-правової категорії.

Отже, в юридичній енциклопедії термін «влада» розглядається як «багатогранне суспільно-політичне і правове поняття», під яким розуміється:

1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоряються;

2) здатність досягати поставленої мети;

3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;

4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання;

5) можливість і здатність проводити свою волю.

Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і влади [3, с. 489].

На нашу думку, всі наведені у цьому поважному юридичному виданні визначення категорії «влада» можуть бути прийнятними (у різних варіаціях) для таких наук як філософія, соціологія, психологія, політологія тощо, але не для юриспруденції. Що можуть дати юристу-досліднику (науковцю) зазначені вище та інші аналогічні визначення «влади», що зустрічаються у різних джерелах? Трохи дивною виглядає дефініція «влади», яку наводить доктор юридичних наук, академік НАПрН України В.Ф. Сіренко: «влада – це сила, що породжена в горнилі зіткнення різних інтересів. Спосіб і форма співіснування інтересів, форма вираження інтересу, що переміг, стан влади, який визначається через категорії «сильна», «слабка», «стала» і «тимчасова», «демократична» і «деспотична» тощо цілком залежать від інтересу, що переміг. Але при цьому слід врахувати, що якість влади, її особливості багато в чому можуть залежати від історичних традицій, звичаїв, звичок конкретної соціальної спільноти» [2, с. 49-50]. Чи додасть хоч трохи до скарбниці наукової юридичної думки таке «правове» визначення категорії «влада»? Чи може воно бути використане юристами-науковцями як фундамент їх подальших глибоких і системних наукових досліджень (в рамках будь-якої галузі права)?

На нашу думку, така ситуація в юридичній науці, зокрема конституційного права, пов’язана не стільки з багатозначністю самого терміну «влада», скільки з тим, що, розглядаючи та аналізуючи зазначену категорію, дослідники-правознавці мимоволі, ґрунтуючись на дослідженнях інших гуманітарних наук, зокрема соціології, філософії чи психології, виходять «за межі» науки юриспруденції та починають оперувати неюридичною термінологією. Саме це, мабуть, стало причиною формулювання Всеукраїнським форумом вчених-правознавців таких загальних висновків до розділу «Про владу»: «проблема влади як соціального явища, як феномену, її природи як політико-правового явища, її сутності, іманентних ознак є однією з найскладніших та найбільш дискусійних у теорії права та держави. Поняття «влада» найглибше розкривається через такі поняття, як «воля», «інтерес», «залежність»… Влада – це поєднання інтересу і волі, в якому воля є засобом вираження інтересу… Влада – це залежність між необхідністю реалізації інтересів суб’єкта способами і засобами, що є у розпорядженні інших суб’єктів [2, с. 633]. Цієї ж самої помилки не уникнув і Л.М. Шипілов, який починає своє дослідження категорії «влада» з праці «відомого соціолога» М. Вебера, у зв’язку з чим запропонована ним «дефініція влади отримує наступну форму: як здатність і можливість владних суб’єктів всередині соціальної системи здійснювати суспільно корисний ефективний вплив на інших суб’єктів на основі спільних інтересів» [4, с. 77].

Логічно, що для юристів (як науковців, так і практиків), які аналізують наведені вище та аналогічні визначення, «влада» здається таким собі «аморфним» явищем, вивчення та аналіз якого за допомогою юридичної методології видається недосяжним.

В той же час, категорія «влада» пронизує все законодавство України (і будь-якої іншої країни), починаючи з Основного Закону держави і закінчуючи підзаконними нормативно-правовими актами. Мабуть, в кожному з них фігурує, як мінімум, термін «орган державної влади». Явище влади є системоутворючим для усіх галузей публічного права. Крім того, дуже часто за точним, вірним і юридично грамотним розумінням цієї категорії стоять долі конкретних людей. Так, наприклад, у багатьох статтях Кримінального кодексу України відносини у сфері здійснення публічної влади є об’єктом злочинного посягання. Категорія «влада» вживається в таких словосполученнях як: «представник влади», «орган влади», «захоплення державної влади», «використання влади», «присвоєння владних повноважень», «зловживання владою», «перевищеннявлади», «дисциплінарна влада», «військова влада», «повалення державної влади» тощо. Жодна з наведених вище «юридичних» дефініцій категорії «влада» не забезпечить чіткої відповіді на питання: «зловживання» чим? «захоплення», «використання», «присвоєння», «перевищення», «повалення» чого?

Однак, хто ж як не науковці-правознавці повинні дати чітке і юридично грамотне визначення таким юридичним категоріям як: «державна влада», «законодавча, виконавча, судова влада», «публічна влада», «влада народу», «муніципальна влада» тощо, і, нарешті, чітко визначити юридичний зміст категорії «узурпація влади» (ч. 4 ст. 5 Конституції України)? «Адже лише наука, що глибоко обізнана з теорією та ґрунтується на практиці, спроможна осмислити і окреслити шляхи, бути дороговказом подальшого суспільно-політичного розвитку країни» [2, с. 15], в тому числі забезпечити наукове обґрунтування шляхів вирішення всіх сьогоднішніх проблем і кризових явищ у побудові системи та механізму управління державою.

Крім того, юридично правильне розуміння терміну «влада» та похідних від нього категорій має безпосередній вплив як на законотворчу, законодавчу та правозастосовну практику, так і на діяльність судової гілки влади. Зокрема, відомою проблемою, яка безпосередньо пов’язана з юридичною природою та змістом категорії «влада», є питання юрисдикції адміністративних судів в аспекті розуміння органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб як суб’єктів владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції. Вже більше п’яти років точаться дискусії щодо підвідомчості адміністративним судам різних категорій справ, що підтверджується відповідними рішеннями Конституційного Суду України.

Отже, на наше глибоке переконання, юридична наука, взагалі, і науковці різних галузей права, зокрема, повинні, незважаючи на існування надзвичайної кількості варіацій та визначень категорії «влада» [5], докласти максимум зусиль для вироблення єдиного, чітко визначеного змісту цього терміну з позицій саме правової науки.

Другою очевидною причиною «багатозначності» категорії «влада» є те, що дуже часто цей термін вживається (як пересічними громадянами, так і в офіційних документах) у значенні суб’єкта відповідних відносин, що є недопустимим і повинно бути викоренене хоча б з наукового обігу, законодавства та практики державного будівництва. Так, наприклад, «на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України» (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 [6]). Термін «установча влада» вживається тут у значенні суб’єкта – Українського народу, який може здійснити відповідну дію – прийняти нову Конституцію України. Можна навести безліч таких прикладів, як на рівні правової науки, так і на рівні юридичних документів відповідних органів державної влади.

Таким чином, врахувавши окреслені помилки у підходах до розуміння терміну «влада», спробуємо визначити дефініцію цієї категорії. За правилами логіки для того, щоб сформулювати дефініцію якого-небудь терміну, потрібно передусім віднайти для цього терміну більш широке родове поняття, а потім за допомогою специфічних ознак того явища, дефініцію якого ми хочемо сформулювати, виділити його з середовища подібних (однорідних) йому явищ.

Але перед тим, як безпосередньо визначати юридичний зміст категорії «влада», варто звернути увагу на те, що предметом нашого дослідження є виключно влада, що ґрунтується на законі (нормах права), а не влада, що ґрунтується на нормах моралі чи, навіть, фізичній силі.

Отже, спробуємо визначити суть та основні ознаки юридичної категорії «влада»:

1) родовим поняттям категорії «влада» виступає, на нашу думку, термін «право» (у значенні «суб’єктивне право», як юридично визначена (забезпечена і гарантована) можливість суб’єкта);

2) це право повинно бути обов’язково передбачене (закріплене) та визначене Конституцією чи законом (стосується, передусім, органів державної влади та органів місцевого самоврядування);

3) це право (його реалізація) закріплюється за чітко визначеним (уповноваженим) суб’єктом;

4) основним змістом цього права (чи наслідком його реалізації) є прийняття обов’язкових до виконання рішень (у будь-якій формі: прийняття нормативно-правого чи індивідуального акта, видання наказів, доручень тощо);

5) це право реалізується у рамках управління публічними (державними та місцевими) справами;

6) право одних суб’єктів приймати обов’язкові до виконання рішення і, відповідно, обов’язок інших їх виконувати ґрунтується виключно на Конституції чи законі (а не, наприклад, підзаконних нормативно-правових актах, договорі, статуті тощо).

Звичайно, що всі зазначені нами ознаки категорії «влада» можуть бути уточнені в процесі подальших наукових досліджень і не є «істиною в останній інстанції».

На підставі визначених нами ознак можна сформулювати дефініцію категорії «влада». Отже, влада – це передбачене Конституцією чи законом право уповноваженого суб’єкта приймати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління публічними (державними та місцевими) справами.

Можна, звичайно, зауважити, що це визначення нібито стосується категорії «публічна влада», але, на нашу думку, у сфері управління публічними справами будь-яка влада є публічною, оскільки здійснюється з метою вирішення (задоволення) публічних (суспільних) інтересів. Тому в рамках публічного права ці категорії є тотожними.

Можна також звернути увагу на те, що, наприклад, у Конституції України за органами державної влади та органами місцевого самоврядування закріплюються «повноваження», а не «права». Повноваження ж – це «сукупність прав і обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових осіб та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій» [7, с. 590]. Звичайно, законодавство може містити обов’язок відповідного суб’єкта прийняти відповідне рішення. Більш того, у законодавстві можуть (чи повинні) також визначатися «межі», «спосіб» (ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції), строк та інші вимоги щодо реалізації відповідних повноважень. Але, на нашу думку, суть (і, фактично, цінність) влади уповноважених суб’єктів полягає якраз у тому, що:

по-перше, з процесуальної сторони будь-яке прийняте на виконання свого повноваження (права чи обов’язку) рішення є обов’язковим до виконання на відповідній території чи для визначених суб’єктів (тобто, це як властивість цього рішення, яка закріплена на рівні закону);

по-друге, із змістовної сторони суб’єкт має право на свій розсуд визначати зміст своїх рішень (тобто, незалежно від того, в якій формі за суб’єктом закріплено відповідне повноваження – як право чи як обов’язок, – визначення остаточного змісту цього рішення є компетенцією цього суб’єкта).

Таким чином, влада суб’єкта має дві сторони – процесуальну та матеріальну (змістовну). Процесуальна сторона полягає у передбаченому Конституцією чи законом праві суб’єкта приймати рішення, яке (за умови дотримання процедури, способу та форми його прийняття) стає обов’язковим до виконання. А матеріальна (змістовна) сторона влади суб’єкта полягає у його виключному праві визначати зміст свого рішення (звичайно, у передбачених законом «межах»). Чим «ширші» закріплені в законі «межі» повноваження (якщо вони взагалі встановлені), тим «більше» влади має відповідний суб’єкт. Якщо ж межі зводяться до єдиного можливого у відповідній ситуації рішення, то право суб’єкта перетворюється фактично на його обов’язок прийняти відповідне рішення.

Таким чином, у цій статті було порушено багато питань, які потребують свого подальшого глибокого та системного наукового дослідження. Особливого значення такі дослідження набувають у період роботи Конституційної Асамблеї, перед якою поставлено завдання в процесі конституційної реформи забезпечити «утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка», яка «має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету» [1, с. 9], а також «забезпечувати та заохочувати як свободу слова, так і свободу політичної участі, пряме народовладдя, у т. ч. у формі референдумів, плебісцитів, можливість громадського впливу на розроблення та прийняття владних рішень» [1, с. 26].

Отже, з проведеного дослідження можна зробити такі теоретичні та практичні висновки і пропозиції:

1. Науковці-правознавці повинні виробити своє власне чітке бачення всіх глибинних ознак категорії «влада», її юридичної природи, сутності та основних ознак, і, виходячи з цього, будувати всі подальші юридичні конструкції системи та механізму управління державою.

2. На нашу думку, влада – це передбачене Конституцією чи законом право уповноваженого суб’єкта приймати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління публічними (державними та місцевими) справами.

3. При напрацюванні проекту Основного Закону держави варто враховувати, що категорія «влада» має дві сторони – «процесуальну» та «матеріальну (змістовну)». Процесуальна сторона полягає у передбаченому Конституцією чи законом праві суб’єкта приймати рішення, яке (за умови дотримання процедури, способу та форми його прийняття) стає обов’язковим до виконання. А тому за всіма суб’єктами влади, які будуть відображені в Основному Законі та наділені певними владними повноваженнями, необхідно закріпити відповідне право (в тому числі, на наше переконання, таке право повинно бути передбачене для «носія суверенітету та єдиного джерела влади» – Українського народу (про що буде детально зазначено в наступних наукових статтях)). Матеріальна ж (змістовна) сторона влади суб’єкта полягає у його виключному праві визначати зміст свого рішення (звичайно, у передбачених законом «межах»). Питання про межі рішень суб’єкта владних повноважень також є доволі глибоким і цікавим, а тому може бути предметом окремого наукового дослідження.

4. На нашу думку, правова наука, в тому числі наука конституційного права, також повинна звернути особливу увагу не лише на питання «легітимності влади», але й глибоко дослідити всі питання та умови «легітимності рішень суб’єктів владних повноважень».

Виходячи з наведеного, вважаємо, що всі подальші дослідження категорії «влада», її юридичної природи, ознак, меж та способів її реалізації кожним з суб’єктів владних повноважень (особливо в період роботи Конституційної Асамблеї та проведення конституційної реформи) набувають особливої актуальності.

 

Список використаних джерел:

1. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с.

2. Влада в Україні: шляхи до ефективності / ред. рада …: О.Д. Святоцький (голова) [та ін.]. – К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – 688 с.

3. Юридична енциклопедія: в 6 томах / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К., Вид-во “Українська енциклопедія імені М.П. Бажана”, 1998. – Т. 1 “А-Г”. – 672 с.

4. Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави: Монографія. – Харків: Видавництво “ФІНН”, 2009. – 216 с.

5. Халипов В.Ф. Энциклопедия власти. – М.: Академический Проект; Культура, 2005. – 1056 с.

6. Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів Україні на референдумі) // Електрон. ресурс: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v006p710-08

7. Юридична енциклопедія: в 6 томах / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К., Вид-во “Українська енциклопедія імені М.П. Бажана”, 2002. – Т. 4 “Н-П”. – 720 с.

 

*Мірошниченко Ю.Р., кандидат політичних наук, доцент Харківського державного університету імені В.Н. Каразіна, народний депутат України